itro: Siren (Default)
У кожної країни є свій історичний та національний міф, без цього не існує жодна нація, жодна держава. І тому, якщо відверто, то я не зовсім розумію чому Миколу Гоголя останнім часом стали вважати тим, хто створив «міф про Україну». Безперечно, внесок Гоголя у цей процес є неоціненним, його творчість надала йому нових фарб та відтінків, але вигадав той міф не він.
На мою думку, ця слава належить полтавському паничеві, відставному офіцеру та дивакуватому поціновувачу старожитностей Івану Котляревському! Саме він і є тим самим "витоком" та справжнім міфотворцем, бо його перелицьована «Енеїда» і є тим фундаментом, від якого відштовхнувся як Гоголь, так і Шевченко.

Дуже сподіваюся на те, що автори та організатори «Проекту «Енеїда» мають схоже бачення ролі Котляревського у нашій культурі, бо першотекстом та основою для «Проекту Енеїда» стала поема Котляревського, яка є першою пам'яткою саме українського писемництва. Проект запускається Національним художнім музеєм України та арт-центром «Я Галерея».

На офіційній сторінці проекту у ФБ можна прочитати більш детально про цю масштабну подію, яка стартує 24 серпня у Національному художньому музеї та триватиме до 29 жовтня.

Від себе скажу, що мені дуже хочеться, щоби автори проекту нас здивували!

itro: Siren (Default)
Шукаючи одні документи, знайшла свій старий блокнот із цікавими словами та виразами. Була колись у мене така звичка записувати незвичні та ємні, смисловонавантажені слова та вирази. Не пам'ятаю коли, де та у кого це вичитала чи з якого посту взяла, але слова класні:

*Jamais vu - состояние, противоположное дежавю, внезапно наступающее ощущение того, что хорошо знакомое место или человек кажутся совершенно неизвестными.

*L'Esprit d'Escalier - ситуация, когда удачная реплика или убедительный аргумент приходят на ум слишком поздно, когда спор уже закончен.

*Фриссон - озноб во время прослушивания музыки, которая Вам нравится.

А до останнього був мною написаний коммент: "От якщо не саме таке, то дуже схоже відчуття доводилося переживати, але ніколи й галки не мала,  що його можно передати/описати всього одним словом."

...Як іноді цікаво буває переглядати старі нотатки.
itro: Siren (Default)
Це мій старий пост за 2010 рік, про який я вже майже забула. Як завжди, я згадала про нього випадково, перечитала всі три частини, тож вирішила витягнути ці тексти з небуття.

********

Джон Кармел Хіннан (John Сarmel Heenen), народився в сім’ї ірландських переселенців у маленькому містечку Бенісія (Benicia), що в Каліфорнії та був знаний у всьому світі як  Хлопець з Бенісії (the Benicia Boy). Він був чемпіоном Америки по боксуванню та бився, як це було прийнято в ті часи, голіруч. Згодом, у Лондоні, він зустрівся з Томом Сейерсом (Tom Sayers) - переможцем міжнародних змагань -, де вони билися понад дві години та впродовж 47 раундів, за які Джонні вивів Сейерса у нокдаун 20 разів. Британські антрепренери, боячись, що Джонні може забити Сейерса до смерті, проголосили, що цей бій завершено, наївно звівши його до нічиї.

Але сьогодні історія буде не про цього хлопця з Бенісії, обличчя якого прикрашали густі чорні брови, копиця жорсткого волосся та не менш густі вуса, проте він є важливою фігурою цієї розповіді, бо свого часу він одружився з леді, якій судилося стати не найвидатнішою, але самою сенсаційною актрисою Америки тих часів. Вона була і пані Джон Хіннен, і панею Роберт Генрі Ньювелл (Robert Henry Newell), як і панею Джеймс Берклі (James Barkley), так і панею Александр Айзекс Менкен (Alexander Isaac Menken), хоча при хрещенні вона отримала ім’я Ади Берти Теодор (Adah Bertha Theodore). Однак, для решти світу по обидва боки океану вона увійшла в історію як прославлена, чаруюча, прекрасна та скандальна Ада Айзекс Менкен, відомою за виконання театрально-циркового номеру «Мазеппа» (в англійському варіанті, чомусь з двома «п») . Про хлопця з Бенісії я хочу згадати тут і тому, що саме після розлучення з Джонні Хінненом життя Ади Менкен, зробивши крутий віраж, різко змінило її долю.

Ада Айзекс Менкен, навіть за життя, завжди була незрозумілою, загадковою особистістю. За нею завжди тягнувся шлейф із скандалів, вигаданих, або напівправдивих історій, які вона, почасти, і сама розповсюджувала та навмисне всіх плутала, розповідаючи кожного разу нову, або модифіковану версію події. Деякі театральні історики вважають, що причиною такої поведінки було те, що вона соромилася свого походження, а по-друге, вона, навіть у реальному житті, поза сценою, завжди лишалася актрисою, що грала ту чи іншу роль.

І до цього часу у дослідників її творчості та шанувальників немає єдиної думки ні про її місце народження, ні про її походження. Різні джерела стверджували про те, що Ада Менкен народилася то у Нью-Йорку, то у Гавані, то ще називалося десь із півдесятка інших місць, переважно в Луїзіані. Навіть, її справжнє прізвище пізніше подавалося як Ада МакКорд (Ada McCord), Аделаїда МакКорд (Adelaide McCord) та Долорес Адіос Фуертес(Dolores Adios Fuertes). Ходили чутки, що вона належала до одного з поважних родів з американського Півдня; ще знаходились такі, які запевняли, що вона народилася в Арканзасі від матері-француженки та батька-індіанця.

Досить велика група сучасних американських дослідників її творчості схильні вважати, що Ада народилася 15 червня 1835 року в Новому Орлеані. Її матір’ю була дуже красива французька креолка на ім’я Мері, а батьком – Огаст Теодор (Auguste Theodore) – вельми поважний «вільний» негр з Луїзіани (дивлячись нафотографії Менкен у це якось важко повірити). Батько пішов з життя дуже рано, а мати надовго лишилася без будь-якої підтримки, поки вдруге не вийшла заміж. Ще дитиною Ада почала танцювати в балетній трупі Французького оперного театру Нового Орлеану. Вона була винятково талановитою ученицею. За деякими джерелами, Ада вільно володіла французькою та іспанською мовами, інші наполягають, що до того ж вона ще знала німецьку та латину. А якось вона сама заявила, що підлітком вона брала участь у кінних циркових виставах, згодом позувала для скульпторів. Є згадки, що наша героїня непогано малювала, а ще вона писала дуже непогану поезію, що принесло їй раннє визнання.

Нібито, з Нового Орлеану, будучи все ще дитиною, вона вирушила до Гавани, де продовжувала танцювати та була визнаною королевою Плази.

Згодом вона лишила балет і, як колись говорили, «поступила на сцену» десь у Техасі. Саме тут, у Техасі, у віці 21 року, вона вийшла заміж за свого першого чоловіка Александра Айзека Менкена, музиканта і сина єврея-фабриканта з Цинцинатті. Його прізвище вона лишить собі до кінця життя, не дивлячись на те, що вона ще декілька разів буде брати недовготривалі шлюби. Ада обожнювала Менкена, який, в свою чергу, до нестями кохав Аду. Але, вихованому у традиційній єврейській сім’ї, Александру, перш за все, хотілося мати сім’ю, жінку-господиню. Ада ж не дуже переймалася «домашнім вогнищем», єдине що вона щиро поділяла зі своїм чоловіком, це була віра. Невдовзі після одруження вона перейшла в іудаїзм і залишилася вірною йому до кінця свого життя. Молодій жінці були більше до вподоби натовпи її глядачів та пристрасне поклоніння молодих чоловіків, що товклися під дверима її гримерної кімнати з величезними оберемками троянд.

Александр душив в собі напади ревнощів як тільки міг, але і його біблейському терпінню наступив край, коли Ада почала палити цигарки на людях. Він лютував, намагаючись неодноразово пояснити Аді, що жінки, а особливо з порядних єврейських сімей, ведуть себе пристойно і не палять! Це було останньою краплею і, не витримавши, Менкен її покинув.

Розлучення стало для Ади початком нового життя і нової та незвіданої дороги від міста до міста, де чоловіки закохувалися, божеволіли від неї, були в захваті від її поезії, інтелекту, привабливого обличчя та її тонкого й граціозного стану.

Доля привела її до Нью-Йорку, де вона зустріла Джона Кармела Хіннена (John Сarmel Heenen). Так, саме того «Хлопця з Бенісії» , про якого я згадувала на самому початку розповіді.

Хіннен був сильний і грубий мужчина, який цією своєю грубою, майже дикою, силою не тільки не відштовхував, а навпаки, приваблював жінок. Його обличчя прикрашали густі чорні брови, копиця жорсткого волосся та не менш густі вуса, а його боксерська слава, як кажуть, йшла поперед його і Ада була зачарована їм. Вони дуже скоро одружилися. Говорять, що під час медового місяця, хлопець з Бенісії навчав її прийомам боксування, а невдовзі вони вже вели між собою жартівливі спаринг-турніри. Але вже через місяць після одруження, жарти змінилися на сувору правду життя і Хіннен став щовечора, після обіду, побивати дружину. Звичайно ж, Ада не могла такого терпіти і невдовзі пішла від нього сама. А містом поповзли чутки, що шлюб у цієї пари був оформлений незаконно.

Скандал спалахнув несподівано, наче блискавка. Згідно одних свідчень, було оприлюднене поліцейське досьє, де зазначалося, що Ада вийшла заміж за Хіннена офіційно не розлучившись з Александром. Як справжня жінка, вона була щиро впевнена, що це обов’язок, справа чоловікової честі, вирішувати сімейні проблеми та владнати такі справи як розлучення, тому свого часу вона і не звернула уваги на такі нюанси. А пліткарі з жовтої преси здавалося, що тільки на це і чекали: пронирливі газетні репортери на всі лади «цукрували» справу, різко поділившись на два ворогуючі табори та відстоювали свої аргументи на шпальтах своїх газет. Казали, що Александр Менкен як тільки почув про причину скандалу, повів себе як справжній джентльмен, негайно оформивши офіційне розлучення.

Друга версія скандалу виглядає зовсім непривабливою і, як на мене, більш вірогідною. Після того, як чутки про незаконне одруження Менкен та Хіннена потрапили на шпальти газет, пан Менкен підтвердив через пресу, що офіційного розлучення не було і привселюдно ославив Аду як двошлюбницю. Проте, Александр, все-таки, дав свою згоду на розлучення. А от Хіннен відмовився давати будь-які спростовування у відповідь на заяви про незаконність їх шлюбу. До того ж, все це відбувалося на фоні галасу, який влаштували жителі Нью-Йорку, на всі голоси прославляючи боксерський талант Хіннена, а Аду в той час таврували як аморальну, і, навіть, пропащу жінку.



Фото взято тут

Спочатку Ада відмовлялася вірити у зраду Джонні. Вона намагалася вистояти в цій ситуації беручи різні ангажементи, проте перенесене потрясіння дало про себе знати. За місяць вона народила сина від Хіннена, але дитина, яку вона так чекала, померла через декілька тижнів після народження. Далі було ще гірше – її притягли до суду за несплату оренди квартири. Хіннен не тільки відмовився сплатити рахунок, але й перейшов усі рамки пристойності - його адвокат назвав її повією. Коли ж Ада нарешті порушила справу про розлучення з Хінненом, той із запалом спростовував у нью-йоркській пресі заяву Менкен. Він виголосив: «Жінка, яка називає себе моєю дружиною… - шахрайка».

Смерть дитини, скандали, два невдалих одруження і не менш шокуючі розлучення були передвісниками довгого періоду смутку та невдач. Ада була на межі самогубства, коли один з її друзів, вірогідніше за все їм був Уолт Уїтмен (Walt Whitman), знайшов її в Джерсі Сіті і, фактично, він витяг її із зашморгу. Свій душевний біль вона вгамовувала поезією.




(видання сучасне, але це прижиттєва фотографія Ади Менкен)

Можливо хтось би на її місці і зламався, але тільки не Ада Менкен! Як би важко і погано не було б, вона весь цей час намагається грати на сцені, де з’являється у декількох водевільних виставах театру Нью Бовері (New Bowery Theatre), у гримі негра в шоу міністр елів. Вона завжди була гнучкою, тонкою і стрункою, як підліток, і завжди носила коротке волосся. Її здатність до перевтілення завжди приголомшувала. Тож не дивно, що на сцені вар’єте Едвіна Буса (Edwin Booth) вона викликала сенсацію своїми «переселеннями» в образи Гамлета та Ришельє. Але все це не йшло ні в яке порівняння з тим, що публіка побачить згодом, коли Бродвей паде до її ніг, загіпнотизований величним видовищем її вистави «Мазепа».

Саме 1860 роком датується її найдраматичніша поезія, яку вона публікує в «Sunday Mercury», де редактором працював впливовий літератор-сатирик Роберт Генрі Ньювелл (Henry Robert Newell), який зажив загальнонаціонального визнання під час Громадянської Війни у США, коли писав під псевдонімом Орфьюса Керра (Orpheus Kerr).

Фото взято тут

У 1862 році Ньювелл стає третім чоловіком Ади. Завдяки цьому шлюбові вона мала змогу познайомитися з багатьма людьми з літературних та театральних кіл, публікою, що належала до тогочасної художньої богеми Америки, журналістами – усіма постійними гостями пивного бару Пфаффс (Pfaff’s). Компанія була дуже строкатою, але всі вони обожнювали твори Едгара Аллана По (Edgar Allen Poe); тут можна було почути Уолта Уїтмена (Whitman), який навертав слухачів до своєю філософії братської любові, велися нонконформістські, дисидентські розмови про нагальні проблеми. Сюди, навіть, завітали Уїльям Дін Ховеллс (William Dean Howells) та Ралф Велдо Емерсон (Ralph Waldo Emerson), щоб поговорити з Уїтменом. Проте, вони знайшли атмосферу пивнички занадто галасливою для себе.

Але Ньювелл наполягає, щоб Ада полишила театр і не розпорошувала свого таланту та сконцентрувала всі свої зусилля на поезії та літературній діяльності. Замість цього, Ада кидає Ньювелла, який не захотів виконувати другорядну роль у житті жінки, кар’єра якої почала неймовірно злітати вгору. Менкен весь час мріяла зробити ще щось, щоб змусити публіку говорити про неї. І кожного свого наступного прихильника або чоловіка вона використовувала і з цією метою також.

Не дарма кажуть, що на мисливця і звір біжить, та к і на Адиному життєвому шляху з’являється ще один дуже сміливий джентльмен на ім’я Блонден (Blondin).

Фото взято тут

Це було його сценічне ім’я, а у звичайному житті він був Жан-Франсуа Гравеле (Jean François Gravelet), але слава прийшла до нього саме під іменами Шарля Блондена, Жана-Франсуа Блондена, або, коротше кажучи, «Великого Блондена». Він рішуче та без остраху проходив по канату над велетенським виром Ніагарського водоспаду, але був повністю паралізований чарами Адиної краси. Не дивно, що Блонден негайно до неї посватався, на що та не дала певної відповіді – можливо вона прийме його пропозицію, але за умови якщо він дозволить їй виконати з ним сімейний танець на канаті над Ніагарою в день їхнього одруження. Боячись, що Адина краса не дасть йому зосередити увагу на канаті, і він загине в ревучому вирі Ніагари, Блонден сказав своє рішуче «НІ». Проте, вони разом відправилися в турне, організоване їхнім вар’єте. По закінченню ангажементу кожен з них пішов своїм шляхом. Дорога ж мадам Менкен пролягла до дверей її менеджера Джиммі Мердока (Jimmie Murdock).

ДАЛІ БУДЕ....
itro: Siren (Default)
Початок тут

Ада повідала Джиммі, який її, просто, обожнював, що її душа, скута простими і невибагливими ролями, тягнеться зовсім до іншого, що вона хотіла би стати великою трагедійною, або комедійною актрисою, а ще краще вона водночас хотіла грати і леді Макбет та/або леді Тізл. Треба взяти до уваги, що в ті часи в театрі існував дуже чіткий поділ акторів за театральним амплуа, тому Адині промови могли бути сприйняті не тільки як забаганки вередливої красуні, але і як нереальні, чудернацькі та химерні фантазії. Джиммі Мердок, як природжений дипломат, запевнив нашу героїню, що вона занадто талановита, щоб грати леді Тізл, але у неї, все-таки, недостатньо досвіду та майстерності, щоб втілити на сцені образ леді Макбет. Проте йому спала на думку геніальна ідея: її струнка, майже підліткова статура, жар її очей та неймовірно пристрасні інтонації голосу можуть перетворити образ Мазепи з середнього ґатунку вистави театру на Бродвеї, на феєричне, казкове шоу!




Фото взято тут
( Read more... )
(Картина француза Ораса Верне "Мазепа та вовки", 1833 рік)

Вірогідно, саме ця сцена блискавкою промайнула в голові Джиммі Мердока і саме Аду він уявив прив’язаною до коня, який вихором проносився по сцені та зникав за декораціями, а доведена до екстазу публіка вибухала шквалом аплодисментів.

Тут варто зроби зупинку і пояснити, що у майже казкового татарського княжича «Мазеппа» був реальний історичний прототип – гетьман України Іван Мазепа, який був не тільки відомим в Європі політиком, але і зажив собі слави слов’янського Казанови. Зауважу, що багато хто з дослідників вважає, що це - міф і такого випадку в реальному житті Мазепи не було. Відверто кажучи, мене ця історія, як романтична лицарська балада дуже приваблює, але на нашу оповідь вона майже не має ніякого впливу.

Отже, повернемося до нашої героїні, яка, як метеорит, увірвалася у театральне життя Америки 60-х років ХІХ століття. Багато хто вважає, що Бродвей як театр розпочався в Елбені (Albany), Нью Йорку, у червні 1861 року, коли на прем’єрній виставі в Театрі на Грін Стріт (Green Street theater), приголомшена публіка затамувала подих, споглядаючи як Ада Айзекс Менкен, верхи на баскому скакуні, катапультою злетіла до театральних небес. Виступ у «Мазеппі» - популярній рицарській драмі, створеній за епічною поемою лорда Байрона, підніс її на вершину популярності. Саме того прем’єрного вечора театральний імпресаріо Джон Сміт (John Smith) зробив ставку на безстрашну красуню з фіалковими очима, чиє скандальне приватне життя тиражувалося всіма вікторіанськими таблоїдами.

ДАЛІ БУДЕ...


itro: Siren (Default)

Частина 1
Частина 2
Деякі фото Ади Менкен та її чоловіків можна побачити тут і тут (фото №20-22)


Аді Менкен було запропоновано місце для проведення її театралізованих атлетичних вистав в Елбені, які потрапили до епіцентру уваги преси на рівні з Фінесом Тейлором Барнумом (Phineas Taylor Barnum) та його Американським музеєм, що розмістився на Манхеттені, на розі Бродвею та Енн-Стріт (Ann Street). Едвін Джеймс, менеджер актриси, скликав першу прес-конференцію в Елбені, заманивши колег-журналістів, давши їм змогу повитріщатися на красуню, видатна особистість
якої приголомшила їх, наче спалах блискавки.


( Read more... )
( Read more... )( Read more... )
Але для Ади визнання в Нью-Йорку було замало: її повинні були знати по всій країні і вона вирушила у турне по Сполучених Штатах. І тут Ада лишається вірною своїй авантюрній натурі. Існують дані, що під час гастролей Півднем її було заарештовано як шпигунку на користь Конфедератів!




Проте, чари Ади Менкен розтопило серце не одного противника! Цікавий факт, що під час гастролей у Вірджинії три місцевих репортери, які вважали що її вистави ніяке не мистецтво, а звичайні собі циркові номери, вирішили розгромити виступи Менкен у своїх репортажах. В цю трійцю репортерів входив … Марк Твен (Mark Twain). Ада скорила серця трьох циніків, які кардинально змінили свою думку, щойно почалася вистава. Особливо це стосувалося Марка Твена, бо до того його палка критика виступів Ади друкувалася в багатьох газетах по всій країні. Після вистави він, навіть, вирішив засвідчити їй свою повагу, відвідавши її у номері готелю де вона зупинилася. Очевидці стверджували, що він настільки був зачарований її особистістю, що, навіть, показав їй деякі свої рукописи та попросив її висказати власну думку. На додачу він написав загадкового вірша про Адині милі ручки…


Mazeppa_Menken

 
Після тріумфу у Штатах, Ада привезла виставу до Лондону. Свої виступи в театрі Естлі (Astley Theatre) вона відкрила грандіозним прем’єрним показом, в якому було зайнято 200 солдат, балет та з десяток коней. Вона миттєво стала сенсацією, квитки на її вистави було розпродано за декілька тижнів до показу. Шанувальники переслідували її настільки, що викликалася поліція, щоб супроводжувати її додому.

А тим часом, Ада закохалася знову. На цей раз це був Джеймс Пол Берклі (James Paul Barkley) успішний брокер. Він поселився з нею в її апартаментах у Вестмінстер Палас готелі, де вона влаштовувала світські прийоми і де щедро та гостинно приймала Суінборна (Swinburne), Данте Габріеля Россетті (Dante Gabriel Rossetti) та інших літературних велетнів. Навіть подейкували, що одночасно з Россетті у неї був короткоплинний роман і з Суінборном. Але коли Берклі відплив до Штатів, вона супроводжувала його та ще раз дала прем’єрну виставу «Мазепа», цього разу виступаючи на Бродвеї. Під час туру до Бостону та Вашингтону вона зрозуміла, що завагітніла. Вона поспішила до Нью-Йорку, щоб одружитися з Берклі. Це був її четвертий похід до вівтаря, а шлюб, який вона взяла цього разу протримався всього три дні. Будучи одруженою та розлученою уже в четвертий раз, вона написала подрузі: « Я впевнена, що всі нормальні чоловіки повинні бути одруженими. Але я невпевнена, що це стосується жінок. Після цієї події в їх житті, вони якось швидко перетворюються на нікчем. У цьому винне виховання жінок. З колиски їх привчають дивитися на шлюб, як на єдину мету в їхньому житті. Коли її досягнуто, то нічого іншого не лишається».

Ада народила хлопчика, який дуже скоро помер. Маючи змогу без перешкод повернутися до театру, вона пакує валізи та негайно відпливає до Європи. А незабаром і скорений Париж впав до її ніг. Її красі та акторській майстерності аплодували всі – від критиків та залицяльників до імператора Напоеона ІІІ, який власною персоною відвідав її виставу.

Дослідники творчості Ади Менкен стверджують, що той неймовірний влив, який вона справила на смаки публіки та той ажіотаж, який охопив Париж 1867 року, можна порівняти лише з впливом The Beatles, які з’являться тільки через сто років. Краватки, застібки, комірці, носовички, шляпи та шляпки, піджаки, панталони[1] в стилі «а ля Менкен», вся ця продукція заповнила Париж. Ада Менкен була на той час самою обжнюваною та самою фотографованою персоною свого часу.

Чарлз Генрі Уебб (Charles Henry Webb), поет та дотепник – заявив у газеті «Кліфорнієць» - найкращому щотижневику в історії ранньої каліфорнійської літератури: - «Велика Менкен не має собі рівних в своєму амплуа, але це не стосується її манери одягатися. Здавалося, що одяг може осквернити її, як античну статую. Вона була статною у самому благородному сенсі цього слова. Милуючись нею, навіть не виникало думок з натяком на щось плотське, брутальне, або на щось вульгарне. В той самий момент, коли вона виходила на сцену, вона надихала її поетичну атмосферу і була втіленням своєї любові до прекрасного»…

Вистава, що відбулася 30 травня 1868 року стала для Ади Менкен останньою в її житті. Знемагаючи від болю в спині, вона впала, як підкошена, посеред вистави. Безтямну її привезли до готелю. Лікарі так ніколи не встановили ні точного діагнозу її хвороби, а ні причини її смерті. Менкен не стало в її готельній кімнаті, біля неї знаходилася тільки чергова служниця.

Аду Менкен поховали на єврейській частині цвинтаря на Монпарнасі. Жалобна процесія ледве налічувала півтора десятка осіб, серед яких не було жодного з її чотирьох чоловіків, ні колишнього коханця Александра Дюма-старшого, ні близького друга Суінборна, ні друзів-акторів. Ніхто з них не з’явився, щоб засвідчити їй своє останнє шанування. Французький журналіст Александр Дювемуа з цього приводу написав: «Ніхто з акторів не був присутнім! Де ж ви подівалися, всі ці добрі друзі пані Ади? А ви, директори, автори та журналісти, які так часто співали осанну таланту та красі американської вершниці?»




[1] В ті часи так називалися чоловічі брюки, які щільно прилягади до ніг

( Read more... )
itro: Siren (pic#11421992)
Прощаємося з Борисом Олійником - поетом та особистістю талановитою та неоднозначною, як і вся його поетична творчічть та політична діяльність. Він належав до "покоління титанів", яке дало Івана Драча, Василя Симоненка, Ліну Костенко, Віталія Коротича та ін., але мав протилежні погляди та політичні перконання...

Пропоную послухати Віталія Портникова, який, як на мене, дуже об'єктивно та докладно виклав свою думку, з якою я погоджуюся: youtu.be/92mkhvAEOPU
itro: Siren (Default)
Все ще продовжую упорядковувати свій фотоархів. Зараз «порпаюсь» у Таллінні 2008-го.
Цифрові фото я стала знімати тільки, коли у тому ж Таллінні купила маленький кишеньковий Nikon. До того, все ще за інерцією, знімала на звичайну фотокамеру із плівкою, яку я потім носила в майстерню, потім замовляла фото. Від першої половини 2000-х лишилося з десяток пухких фотоальбомів, які, як та валіза, що без ручки – нести важко і шкода викинути... Саме з Nikon-а все і почалося, як тоді я почала «фотоман’ячити», то ще і зараз не завжди можу зупинитися, хоча зараз знімаю мобілою. Знаю, що це - моветон, але ж я ніколи не претендувала на звання майстра, так, для задоволення та й трохи "на пам'ять". :))  Отож, викладу декілька фото з невеличкими коментарями:
( Обов'язково читати далі... )
itro: Siren (Default)
Коли я бачу такі роботи, я завжди задаю собі питання: як народжуються такі казково-фантастичні, красиві образи?! Чим живе і про що думає автор, тобто що дає йому/їй силу творити такі образи? Чи це щось, що виникає спонтанно, чи дуже щось продумане? Відповіді у мене немає, отож, просто насолоджуйтеся!

Originally posted by [livejournal.com profile] terwik at Хмельницький. Обласний художній музей. Ч.2 - Виставка творів Ганни Єрменчук-Гручман (тимчасова).
Повертаємося в минуле та до нетипової для мене теми :) , а точніше в обласний художній музей зразка кінця 2015 року. Колись, дуже давно, я почав писати про його виставки, згадував про тимчасові і постійні та показав одну з тимчасових — роботи Мазурів. Хоч це і не актуально, проте повертаючись до нього, покажу ще одну тимчасову, яка демонструвалася тоді ж — роботи художниці Ганни Єрменчук-Гручман — “Робімо добро, творімо красу...”

“Алегорія” (присвячено творчості М. Приймаченко)

Як було написано в короткій анотації — художниця розвиває традиції косівського традиційного розпису


Більше під катом
( дивитися далі... )
itro: Siren (Default)
Сьогодні не змогла зайти до свого ЖЖ без підписання оновленої угоди. Мені багато що там не сподобалося, але я підписала. Ну, що ж, хай читають, може вивчать, українську мову! Панове, тільки не використовуйте "Гугл-перекладач", бо там вас навчать!
itro: Siren (Default)
Дякую авторові "певної кількості образів і подій" за ще один такий напрочуд корректний та місткий образ!

Originally posted by [livejournal.com profile] olehkots at ФАНТОМНИЙ БІЛЬ
вже давно тут нема аптеки
вже давно тут відділення банку

країни з якою у нас війна

але й далі щоранку на клумбах
звідкись беруться
пляшечки з-під настоянки глоду
itro: Siren (Default)

Чомусь, за часів «совка» Київ майже не знімали, як місто, у якого є свої історії, у якому було досить комфортно жити, місто у якого є свої традиції, свої найулюбленіші, я би сказала, потаємні, місця, хоча про Ленінград чи Москву таких кінооповідок було навалом.

Ця стрічка є рідкістю з багатьох точок зору, але найперше, тут Київ виступає, як головний герой розповіді. Це така чарівна, захоплююча «вешталка» по місту. І наше щастя, що стрічку зберегли, бо це ще і розповідь про місто, якого вже немає.
Усі події, що тут відбуваються, протікають на тлі повсякденного життя міста та самих киян. Це ще і розповідь про те, чим і як жили у цьому місті. Розповідь трохи наївна, трохи прикрашена (особливо, що стосувалося «квартирного питання»), трохи заплутана (герой Миколи Яковченка стоїть у парку перед театром Франка і звертається до сина (актор Б. Брондуков), який фарбує фасад будинку на Гоголівській), по-радянськи солоденька, одначе, мила, доба і досить достовірна.

1    2

3

4

Із розповідей я знаю, що 60-ті- початок 70 рр – час досить цікавий в історії Києва... Ще сім’ї буди досить багаточисленні, ще зберігалися традиції, повага до старших, до їх думок та прийнятих рішень; ще люди збиралися на сімейні ради та сімейні свята, ще  співали пісень під баяни, гітари та фортепіано (що у кого було), хоча романс, що виконується у фільмі, зізнаюсь чесно, ніколи не чула ні від бабусі, ні від мами. У нас в сім’ї співали трохи інших пісень, але побут, сімейну  атмосферу, передано максимально правдиво.

5 6 8 7                          

Превью DLK10 (512x306, 58Kb) Превью DLK15 (601x314, 83Kb)13


Отже, звичайна київська сім’я – батько вдовий пенсіонер (М. Яковченко) та четверо його дітей: старший син Максим – великий начальник (В. Симчич), середній син Кость – диктор на ТБ (К. Степанков), дочка Катя – (Ю. Яковченко)  та молодший син Іван (Б.Брондуков), він, як і батько,  обрав професію маляра. Ця сім’я нічим особливим не відрізнялася б від сотень тисяч інших, якби не онук Віталій – футболіст київського «Динамо». І це ще одна відмітна риса життя Києва тих часів – футбол, який був її органічною та  значущою частиною культури міста. Можливо, однією з причин цієї, без перебільшення, шаленої популярністю футболу було і те, що багато гравців команди – Валерій Лобановський, Олег Базилевич, Віктор Каневський, а потім Вадим Сосніхін, Андрій Біба, Володимир Мунтян, Анатолій Бишовець, Володимир Онищенко та ін. були киянами та вихованцями київської футбольної школи. У стрічці цього самого онука-футболіста грає ніхто інший, як сам Анатолій Бишовець – незаперечна зірка київського «Динамо»! Якщо би тоді, у далекому 1973 році , у Радянському Союзі існувало поняття секс-символу, то запевняю вас - Бишовець був би серед перших у лавах претендентів на цей титул! На час зйомок стрічки він був молодий, статний, якихось 25-26 років, а красивий він був до кольок у серці!
І, взагалі, ця стрічка – подарунок поціновувачам справжнього футболу! Тут є вкраплення кадрів з футбольних матчу збірної СРСР та ФРН. У цих кадрах можна побачити гру не менш молодого та не менш красивого Франца Беккенбауера – «Франца Прегарного», як його тоді величали в Європі, а проти нього грав 20-літній Олег Блохін, який робив свої перші кроки до своєї зіркової слави…

10 11 14 15

17

16 18

Так, ви запитаєте, а про що ж кіно? Гадаю, просто, про життя. Про те, що слава, популярність, обожнювання – речі минаючі та швидкоплинні; про те, що твоє життя може за одну секунду розвернутися на 180 градусів*[1] і ти залишишся сам на сам зі своїми проблемами; про те, що у таких ситуаціях ніколи не треба опускати руки та вести себе гідно, і що тобі набагато легше буде пережити ці негаразди, якщо поряд з тобою будуть ті, хто тебе любить.

===================
"Дід лівого крайнього" (1973):
Режисер: Леонід Осика
Авитори сценарію: Леонід Осика, Іван Драч







[1] А. Бишовець, як і його герой, у 27 років буде змушений передчасно припинити свою спортивну кар’єру із-за рецидиву травми коліна.
itro: Siren (Default)
Якось зайшла до нового приміщення відомої піццерії "Veterano", щоби замовити у них піццу.

«Veterano» є гарним прикладом того, як люди, які пройшли війну, при бажанні, можуть  знайти себе, адаптувати себе у повсякденному житті: у піццерії і керівник закладу, і майстри виготовлення піцци- ветерани війни на Сході.

Попри усі плюси нового місця розташування, непоганої якості обслуговування та, справді, СМАЧНОЇ ПІЦЦИ, мене розчарував інтер’єр, який абсолютно, як на мене, не спонукає до спокійного, позитивного настрою та відпочинку. Спробую пояснити.


Veterano1

Як тільки ти потрапляєш до зали, одразу в очі тобі кидається здоровезний, майже на всю стіну, чорний автомат, тлом якому слугують емблеми бригад та батальйонів, що воювали та воюють на Сході. Якщо ти сидиш у центральних секторах обох зал, то від цього чорного монстра ти не можеш нікуди подітися. Хоч-не-хоч, але це чорне чудовисько, постійно у тебе у полі зору. Скажу чесно, враження не з приємних... Можливо, якби там був, просто, прапор України, гадаю, що цими яскравими кольорами можна було б змістити смислове навантаження і було б більше позитиву.

Не встигла я влаштуватися за столом, як на мене чекав ще один «сюрприз» - під склом, що покриває стіл, викладено щось на зразок хаотичних візерунків з відстріляних гільз.

Veterano2

Але остаточно мене засмутила «карта»  України, яка висіла у мене майже над головою і яку було викладено з таких же самих гільз! От, якби ще виклали цими триклятими гільзами тільки анексовані та окуповані території, то ще б були якось зрозумілі акценти…
Veterano

Як на мою думку, той, хто запропонував такий дизайн приміщення, зробив менеджменту піццерії ведмежу послугу таким «лобовим вирішенням». Це невдалий хід, який насмілюся сказати, працює як негативний мем, який тільки утверджує у підсвідомості людей, що до війни, смерті, крові, розрухи, сліз, сирітства, каліцтва можна звикнути, що серед автоматів, гільз, можна спокійно сидіти та попивати пиво-вино-каву-капучіно, з цього, навіть,  можна зробити таку «неординарну» карту. Не думаю, що це зроблено навмисне. Проте, автор цієї ідеї дизайну, пішовши торованим шляхом, швидше за все, не особливо врахував і ті моменти, що до піцерії будуть заходити не тільки ветерани та солдати з фронту (хоча ціни там не такі вже дешеві).

*****


P.S. Знову наголошую, що це моє враження не стосується якості обслуговування та якості продукту.
itro: Siren (Default)
А чи знали ви, що в Україні у 20-х роках ХХ ст. були дуже популярні пригодницькі романи, детективи та фантастика? Що, наприклад, Юрій Смолич у "велику" прозу прийшов, як письменник-фантаст та автор низки детективних романів? І що Гео Шкурупій, вундеркінд-авангардист, теж не цурався прози і його детективні оповідання були такими ж цікавими, як і його поезія?


Postril na skhodah


Чим ще цікаве це видання? Для тих, хто для себе тільки відкриває прозу 20-х років, перед кожною добіркою творів наступного автора є невеличке, але змістовне вступне слово, щоби читач мав змогу зорієнтуватися та трохи взнати про автора.  А найголовніше це те, що ми вертаємо в наше життя той пласт нашої культури, що у нас був незаконно вилучений.
itro: Siren (Default)
За останні 3-4 роки у Києві набрала силу дуже позитивна та цікава тенденція, коли музеї стали влаштовувати різні зустрічі, лекції, концерти, тематичні вечірки і т.д.
Зрозуміло, що це практика не нова, у тій же Європі це вже досить давно стало нормою (особливо це стосується камерних концертів). Проте для нас це є відносно нещодавньою тенденцією, яка набула популярності і зараз відбувається стільки подій, що навіть, якщо би ти і захотів, то фізично ти не в змозі охопити, навіть тих подій, які тебе найбільше цікавлять.

«Калейдоскопом думок, сумнівів, прагнень, які Михайло Грушевський роками занотовував в особистому щоденнику, виплескував у сюжетах своїх оповідань, ділився з поодинокими друзями в листах, сплелися в історії про пошуки його долі, найвищої мети та особистого щастя. Історію зрозумілу, певно, кожному, але відомому лише небагатьом».

Ось таким "заспівом" мене спокусили організатори зустрічі-вечірки, що відбулася минулого тижня у "салоні" меморіального музею Грушевського. Гостей приймали з гарним вином та солодощами, а саму зустріч було присвячено молодим рокам Михайла Грушевського.у

Hrushevskyy Museum

Щодо мене, то це була перша та, на мій погляд, досить вдала спроба трохи більше дізнатися про людину яка очолила першу незалежну державу в Україні -  Українську Народну Республіку (УНР). Адже Голова Центральної Ради УНР не завжди був немолодою людиною в окулярах та з тростиною. Я більше знала про його трагічний кінець життя, тому захотіла почути про його молоді роки.
Нам пощастило почути дуже делікатно подану романтичну розповідь про непрості відносини молодого Михайла з жінками, які були в його житті, про історію його одруження та трагічну долю його сім'ї. До речі, у перші роки незалежності було, навіть, видано щоденник Грушевського (хоч і неповний) і з якого нам зачитували уривки...
І знаєте, що було найприємніше - на вечірці майже половина гостей були зовсім молоді люди, і такіж молоді співробітники підготували цей напрочуд приємний вечір!  І окрім камерної і, справді, салонної атмосфери, ще лишилося таке невловиме відчуття доброти, щирості та приємного спілкування.

У музею є cторінка у Фейсбуці /як тепер без нього :))

( Про інші камерні вечірки: )
itro: Siren (Default)
На противагу фільму «Наталі/Nathalie», знятого Бертраном Бліє у 2003 році[1] ,

Chloe
який cаме і надихнув американців на створення своєї версії, ця стрічка виглядає, як досить невдала тьмяна копія чи версія оригіналу.

Нібито і непоганий підбір акторів, і, навіть, не дуже перекрутили оригінальний сюжет, але зникли тонка чуттєвість та невловимий флер трепетного еротизму, атмосфери невизначеності та тривожного очікування розв'язку подій, яким вібрувала французька стрічка. Як на мене, найкращим резюме до версії 2009 року може бути репліка однієї з героїнь фільму «Покровські ворота»: «Наши играют французскую жизнь».
Отож, не втрачайте часу, краще одразу подивитися оригінал :))

[1] Головні ролі виконали Фанні Ардан, ще не зовсім товстий Жерар Депардьє та Эмманюель Беар.
itro: Siren (Default)
Це тільки у мене така фігня відбувається, що майже кожної хвилини викидає з ЖЖ і просить залогінитися знову?!
itro: Siren (Default)
Дякуючи посту [livejournal.com profile] agritura подивилася серіал «Молодий Папа» (2016) з Джудом Лоу у головній ролі.
Коли я дізналася, що його автор - Паоло Соррентіно, автор стрічок «Величної краси» та «Молодості», я кинула все і велику частину Різдвяних свят присвятила перегляду 10 серій. Повірте, ні секунди не пошкодувала, що саме так відсвяткувала Різдво, а, до того ж, для себе заново відкрила талант Джуда Лоу.
Хотіла викласти свої враження, проте випішила не займатися глупством, бо знайшла напрочуд розумний та вдалий пост про цей серіал.

Отже, рекомендую, як пост у ЖЖ, так і самий серіал.


The Young Pope


Originally posted by [livejournal.com profile] bamssi at «Молодой папа» (The Young Pope), 2016 - …
«Боже, для чего Ты оставил меня?»

Долго откладывала разговор об этом очень итальянском проекте с прекрасным британцем в главной роли. Как обо всем хорошем, о нём трудно говорит. Сериал итальянского Sky Atlantic от обладателя премии «Оскар» Паоло Соррентино с Джудом Лоу в роли понтифика (картина снималась совместно с американским HBO и французским Canal+) сильно отличается от всего, что мы уже видели за последние невероятные десятилетия на мировом телевидении. Первый сезон состоит из десяти эпизодов, каждый из которых срежиссировал мудрый безумец Соррентино. В конце октября 2016 года стало известно о начале разработки второго сезона.

Сюжетных спойлеров в этом обзоре не будет, но прежде, чем спустишься сюда, о мой неизвестный друг, подумай семь раз и запомни. Это один из самых крутых проектов прошлого года. От него нельзя отрываться, отвлекаться и отмахнуться. Каждая серия потребует всего твоего времени, внимания и определенной работы. Не смотри всё сразу. Не выходи из комнат. И удачи тебе! «Папа» рожден для любви. Как и мы с тобой

( Read more... )
itro: Siren (Default)
Усім, хто буде мати можливість та бажання поїхати на відпочинок до Одеси, окрім «дослідження» цього чудового міста, я дуже рекомендую знайти день для поїздки до Аккерманської фортеці, що є окрасою Білгорода-Дністровського, та заїхати до смт Шабо.
Щоправда, якщо ви вимовляєте назву поселення на фрацузький манер з наголосом на останню букву «о», то одразу вам зауважать, що назва селища походить від старої турецької назви «Аша Абаг», тому правильно робити наголос на першій голосній букві «а». Швейцарські переселенці, які тут жили з першої половини 19 ст. до початку 2-ї СВ, яким складно було вимовляти незнайомі слова, стали спочатку називати поселення «Шаба», а згодом – «Шабо».

IMG_20170102_134241
Отже, Шабо - це саме те місце, де вирощується понад 20 сортів добірного винограду, де місцеві сорти слугують за


IMG_20170102_132110_BURST001_COVER

сировину для виготовлення високоякісних благородних напоїв і де саме технології та виробництво вина визнано одними з найкращих у Європі.

Shabo_2017
( Read more... )
itro: Siren (Default)
«Я гід Лабіринтом.
Монарх мінливих веж
у цьому холодному кам’яному патіо
над залізним туманом,
занурений у власні відходи,
дихаю своїм власним подихом.»

Morrison


Відкриваю для себе Моррісона, хлопця талановитого та незбагненного...
Кажуть, що його погляд майже неможливо було витримати, бо той не проникав у співрозмовника, а трощив йому мізки, наче і справді на того дивилася сама потойбічна прадавня сила[1]...
Для мене він подвійна загадка ще і тому, що його текстів англійською я, практично, не знаю.
Ось так воно буває, береш книгу в руки і тобі, наче відкрили потаємний вхід до нової галактики!





[1] В українській «Вікіпедії» читайте розділ «Дитинство та юність». У тій же «В» є фото Моррісона у вишиванці. Розповідають, що сорочка, яку вдягнув Джим – подарунок Енді Уорхола.
Ще одне джерело

Profile

itro: Siren (Default)
itro

August 2017

S M T W T F S
  12345
67891011 12
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 30th, 2026 10:20 am
Powered by Dreamwidth Studios