«In Bruges» (2008)

Чомусь жанр цього фільму в прокаті було визначено як комедію. Мені він більше здався схожим на середньовічну «казку-страшилку» із похмурими замками, злими тролями, гномами, добрими та злими феями. Недарма події розгортаються напередодні Різдва, і все навкруги таке нереальне - малолюдний, неспішний, наче зачарований, фламандський Брюгге, з його каналами-привидами, майже як у Венеції. І все, що відбувається у фільмі – це така нереальна реальність: «A great day this has turned out to be. I'm suicidal, my mate tries to kill me, my gun gets nicked and we're still in fuckin' Bruges!»

Я би переклала назву цього фільму, як «Сховатися в Брюгге». Бо саме це намагаються зробити два ірландські хлопці. Вони тікають від поліції, помсти, від розплати і, перш за все від самих себе. Але від Господа Бога, від Його волі та Його Найвищого Суду  не сховатися ні в Брюгге, ні в Австралії, ні в Гімалаях. Він проводить свого обранця (Рея) всім колами Пекла, наче влаштовуючи йому іспит, чи вартий він того, щоби попри все лишитися жити і життям спокутувати пролиту кров дитини, тому що життя – це найцінніший скарб, який ніхто, крім Всевишнього не має права у тебе забирати!

 «There's a Christmas tree somewhere in London with a bunch of presents underneath it that'll never be opened. And I thought, if I survive all of this, I'd go to that house, apologize to the mother there, and accept whatever punishment she chose for me. Prison... death... didn't matter. Because at least in prison and at least in death, you know, I wouldn't be in fuckin' Bruges. But then, like a flash, it came to me. And I realized, fuck man, maybe that's what hell is: the entire rest of eternity spent in fuckin' Bruges. And I really, really hoped I wouldn't die. I really, really hoped I wouldn't die».

Фінальна фраза фільму залишає нам невеличку надію, що, попри все, Рей залишиться живим і в новому житті у нього буде все інакше. Мені, персонально, дуже хотілося би на це сподіватися.

(no subject)

Будинок цей і досі за старою звичкою називають «Будинком Петра І». Згідно з легендою, нібито, Петро І зупинявся в цьому будинку у 1706 р. під час свого приїзду до Києва, який був пов'язаний з підготовкою до російсько-шведської війни.  Я ще чула такий варіант переказу,  що будинок належав гетьману Івану Мазепі, який особисто і приймав у себе царя. Ніхто не знає чому виникла ця легенда, бо немає жодного документального свідчення, що Петро тут таки перебував. Кажуть, що єдиним документально підтвердженим місцем перебування російського царя, була Лавра. Це власноручний запис самодержця у власному щоденнику, де говориться, що тиждень цього часу він мешкав у митрополита.

(фото моє)

Але цей будинок цікавий ще й тим, що є найстарішим житловим будинком на Подолі. Він знаходився на території садиби, яка з 1663 року належала відомій київській купецькій та козацькій родині Биковських. Будинок декілька разів ремонтувався та змінював хазяїв. У 1791 році, за рішенням магістрату тут було розміщено «смирительный дом» — місце ізоляції пияків та дебоширів, а також божевільних. У 1799 році список "мешканців" поповнив і оголошений владою божевільним відомий український композитор Артемій Ведель, який утримувався тут під вартою до 1803 року.
У 1820-1860-х рр. тут  розміщалося Подільське парафіяльне училище. У 1870-х рр. тут мешкав видатний український лікар-терапевт Феофіл Яновський. З кінця 1870-х у будинку містилися казарми, а у 1883 році  будівлю було передано Олександрівському дитячому притулку, що діяв тут до 1917 року. Директором притулку був доктор Іван Воскресенський — вітчим видатного російського письменника Михайла Булгакова. Після приходу більшовиків, будинок функціонував як житловий. У середині 1970-х рр. мешканців було відселено та у будинку було проведено капітальну реставрацію, а у 1978 році передано на баланс Музею історії Києва.